Нарцисичний опір у психоаналітичному процесі Вільний переклад статті 1981 року "Прислухаючись до слухання: підхід до вивчення нарцисичних опорів" Гейді Феймберг

Фройд вважав опір родючою перешкодою на шляху аналізу — за умови, звісно, що він не ігнорується.

До опору вдається Его, і це є нарцисична перешкода, яка дозволяє підтримувати ілюзію, що ми здатні все контролювати, що ми є хазяями свого світу. Его любить себе як об’єкт, і ця любов і вищеназвана ілюзія формують основу процесу структурування Его.

Визнанню чого ж саме Его перешкоджає?

  1. Неможливості суб’єкта породжувати себе, тобто визнанню того, що світ існував і до нього. Адже якщо світ був створений до нас і не нами, тоді ми ніяк не можемо бути його хазяями. Звідси також неможливо визнати різницю поколінь.
  2. Різниці статей (бо Его вважає, що кожна стать визначає іншу як неповну)
  3. Іншості.

Іншими словами, Его відмовляється визнавати травму, спричинену Едиповим конфліктом. Таким чином опір може ставати ще більш значущим, адже він може проявлятися в повному прийнятті аналітичної ситуації, створюючи ілюзію раптового утворення "терапевтичного альянсу". В таких випадках нарцисичні переконання можуть ще більше підсилюватися.

Звідси питання: чи можемо ми розглядати нарцисичне функціонування пацієнта та форми його опору в психоаналітичній ситуації без пошуку теорій, які би відповідали переконанням Его? Тобто в такому пошуку ми мусили би враховувати визнання різниці поколінь, статей та іншості, щоб бути в позиції, яка б відрізнялась від позиції нарцисичних переконань. Наші теорії, таким чином, мають бути здатні посилатись на нарцисизм, не будучи самим по собі нарцисичним дискурсом.

Як аналітик може слухати прояви нарцисичного опору під час сесії? Як він може дослухатися до різних способів, у які нарцисична любов пацієнта зберігається відповідно до переконань Его, що воно є центром та "хазяїном у власному домі"?

Переберемо декілька теоретичних моментів.

Фройд писав, що батьківська любов, що є такою зворушливою і такою по-дитячому ніжною, є нічим іншим як переродженим батьківским нарцисизмом. Він безпомилково проявляється у своїй істинній природі, будучи трансформованим у об’єкт любові. Дитина ж, через власну безпорадність, прищеплюється до цього батьківського нарцисизму.

⟩ З. Фройд, "Вступ у нарцисизм", 1914 р.

Его ідентифікується з усім, що приносить задоволення, неважливо, надходить воно зсередини чи ззовні. Натомість будь-що, що приносить незадоволення, приписується світу ззовні.

⟩ З. Фройд, "Потяги та їхні долі", 1915 р.

Якщо пізніше об’єкт виявляється джерелом задоволення, його люблять, і він інкорпорується в Его; таким чином, для чистого его-задоволення об’єкти, що лишаються, відповідають тому, що є чужим та ненависним.

З. Фройд, "Потяги та їхні долі", 1915 р.

Ненависть за Фройдом виявляється логічним попередником об’єкта, старішим за любов.

Вона походить від первинної відмови нарцисичного Его від зовнішнього світу.

З. Фройд, "Безсвідоме", 1915 р.

Тепер звернімо увагу на наших внутрішніх, інтерналізованих батьків.

[Нагадаю, що наші "внутрішні батьки" - це не справжні батьки, а ті, що вписані в психіку аналізанта. Саме вони відтворюватимуться в переносі.]

Є несвідома фантазія, за допомогою якою пацієнти з ними асоціюються, зв’язуються. За Феймберг наступна формула найліпше відображає нарцисичну регуляцію таких батьків:

  1. Єдиним достойним любові є я — кажуть ці внутрішні батьки — навіть якщо те, що можна любити, походить від дитини.
  2. Я схильний ненавидіти те, що походить від дитини; ба більше, я буду виштовхувати в дитину все, що не приймаю в собі; так дитина стане моїм Не-Я.

У цьому випадку ми бачимо, що лише ненависть визначає іншість.

Найбільшу перешкоду в аналізі створюють ті форми нарцисичного опору, які виникають через детермінацію ідентичності аналізанта — тої ідентичності, яка стає результатом нарцисичної боротьби з внутрішніми батьками в тому вигляді, в якому вони відтворюються в переносі.

В ідеальній ситуації едипальне функціонування батьків має підтримувати визнання дитиною себе в своїй іншості. Слухання та інтерпретації аналітика також в ідеальній ситуації мають надходити з едипальної позиції.

Що ж стається, коли нарцисичні зв’язки матері та батька переважають в переносі?

Аналізанти, яким не вистачає нарцисичної конституції через нестачу наданої батьками едипальної підтримки, чують інтерпретації аналітика через нарцисичну реінтерпретацію. Тобто в переносі вони повторюють нарцисичну боротьбу, через яку вони встановлюють свою ідентичність.

В цій боротьбі кожне Его плекає свою любов до себе, а дитина утворює трикутник з батьками. Кожна точка трикутника утворює "Не-Я" для інших двох. Значення кожного "Я", присвоєні іншому як "Не-Я" необов’язково співпадають.

Зосередимося на нарцисичній логіці, в якій Его опирається, щоб відхилити рану, нанесену едипальною ситуацією. Едипальний конфлікт тут стає прихованою точкою опори, і нижче ми досліджуватимемо його нарцисичний вимір.

Прояви опору на стороні аналізанта та аналітика

Типовий приклад нарцисичного опору можна побачити в заявах аналізантів на кшталт "Я так не бачу". Найчастіше це означає:

"Я не бачу це в цей спосіб, тому що ваша інтерпретація створює неприємне відчуття в мені; тому я бажаю відкинути її, заперечити її, будь-які свої асоціації з нею і навіть ваше існування: така психічна реальність не належить мені — вона є "Не-Я". Я її не відчуваю."

І тут хоч аналітик займає місце слухача, причому слухача роззосередженого, така його позиція необов’язково захищає його від ефектів таких нарцисичних переконань — переконань як аналізанта, так і власних.

В таких випадках теорія може бути нарцисично перезасвоєна аналітиком.

Так, аналітик може відбирати лише ті елементи, що допоможуть підтримувати ілюзію того, що теорія аналітика є повною, вартою довіри і дозволяє йому повністю володіти ситуацію. В такому випадку ми отримаємо тавтологійно-нарцисичного слухача. Тобто аналітик сам може вибудувати нарцисичну перешкоду в слуханні чогось, що може загрожувати ілюзії його его щодо всезнайства, заснованого на його теорії.

Якщо ж теорія аналітика врахує недовершеність его, з’явиться інша складність: коли аналітик слухає та інтерпретує у спосіб, який підтримує ілюзії аналізанта, він підтримує ілюзію і про те, що аналітик є знаючим. Причому він знає так багато, що асоціації та психічне пропрацювання аналізанта є зайвими.

В такому випадку, коли аналізант говорить, він спростовує ілюзію всезнання аналітика. Коли ж мовчить — руйнує ілюзію щодо необхідності говорити (для подальшої роботи аналітика).

Таким чином, опір аналізанта можливий завдяки ілюзії, що він має самодостатнє его, его, яке насправді представлене самим аналітиком. Тоді всезнаючий аналітик репрезентуватиме ідеальне его аналізанта і водночас бачитиме свою власну ілюзію, відтворену і прикриту своєю теоретичню позицією. Так утворюються основи для взаємного нарцисичного захоплення.

Таке захоплення часто підсилюється інтерпретаціями, які підтверджують те, що хотів би нав’язати нарцисичний дискурс аналізанта. Інколи навіть мовчання може утворювати такий ефект бо ще Вінікот припускав, що інтерпретація обмежує ілюзію розуміння усього — спершу і насамперед для аналітика, а потім і для аналізанта.

Часто аналізант не здатен прийняти інтерпретацію, бо тоді б це змусило його визнати, що вона є не його творінням, а творінням аналітика. А така ситуація повернула би його до заперечення найболючішого ефекта первинної сцени, зіштовхнула би суб’єкта з можливістю його власного неіснування. Інколи це призводить до ситуацій, коли аналізант, зіштовхнушись з народженнням чогось нового в процесі аналізу, відкидає аналітика та його інтерпретації, натомість зображаючи себе таким, що має тікати від ризику неіснування: "Що би сталося зі мною без аналіза?" І пізніше — "Що би сталося зі мною, якби мої батьки ніколи не зустрілися?"

І навпаки, щойно пацієнт здатен символічно розпізнати, що саме з альянсу його слів та слухання аналітика народжується інтерпретація, нарцисичний вимір виявляється подоланим і ми можемо говорити про едипальну позицію. На додаток, тривога смерті, той самий безіменний террор за Біоном та Віннікотом, в своїй неуявній природі чи природі пустки, може бути замаскована тим, що є найбільш специфічним у психоаналізі: мовою.

Дійсно, для маскування тривоги мова може бути нарцисично переприсвоєна. Тавтологічно-нарцисичні дискурси, ігри слів, метафори можуть маскувати тривогу, через яку суб’єкт відчуває себе таким, якому загрожують.

Те саме може статися і з аналітиком: певні його інтерпретації можуть бути спровоковані "безіменною тривогою", бо вона здатна підштовхувати до говоріння. І тут потрібно розуміти різницю з інтерпретаціями, які спрямовані на розпізнавання того, що аналітик, функціонуючи як свідок, чітко почув тривогу пацієнта (див Д. В. Віннікот, "Страх розпаду", 1974 р.). Таким чином, інтерпретація запобігає перетворенню тривоги в психічну смерть через повторення.

Звідси можна виснувати, що ні слова, ні мовчання самі по собі не можуть бути ключовими в визначенні ефективності інтерпретацій.

Доля інтерпретацій аналітика

Мовчати чи інтерпретувати — вирішує аналітик. Для аналізанта мовчання аналітика також промовляє до нього.

Він слухає мовчання чи інтерпретації аналітика, і реінтерпретує їх відповідно до історії, яка вплинула на конституцію його психіки. Наше аналітичне слухання має дозволити нам зрозуміти спосіб, у який аналізант слухає наші інтерпретації.

Дискурс аналізанта видає ідентифікацію. Коли ідентифікація перестає бути замовчуваною, реінтерпретація, яку робить аналізант відносно інтерпретацій аналітика, може також бути озвученою. За допомогою таких ідентифікацій психіка аналізанта робить зв’язки з внутрішніми батьками, формуючи нарцисичну пару з кожним з батьків.

Теза Феймберг така: 

Реінтерпретації аналізанта про інтерпретації чи мовчання аналітика дають ретроактивне значення закладеному в них дискурсу.

Присутність аналітика проявляється в тому, як він слухає те, як аналізант слухає мовчання чи інтерпретації аналітика. Кожне мовчання і кожна інтерпретація виявляються надмірно означеними.

І тут виникає ключовий парадокс нашої розвідки: реінтерпретація, яка могла би бути розцінена як "перешкода" на шляху інтерпретації, насправді допомагає нам пізнати, що є тим, що ми сказали, на додачу до того, що ми думаємо, що ми сказали?

Таким чином, спосіб, у який аналізант слухає інтерпретації аналітика, допомагає нам зрозуміти природу його опору.

Клінічний випадок Лізи

Тепер можна перейти до клінічного випадку, але спершу треба зазначити, що є певна складність в тому, що описувати ситуації, в яких домінує безіменна тривога. Тому Гайді Феймберг вдається до опису сесії, яку можну було би охарактеризувати як невдалу, але про яку аналітичний процес дозволив аналізантові та аналітикові пізніше зрозуміти, як аналізант почув інтерпретацію з урахуванням нарцисичного опору.

Тому зараз буде представлено два фрагменти з двох різних сесій, що відбулися з проміжком в кілька років в процесі аналізу. В проміжку між ними аналітична робота змінила психічне функціонування аналізантки, і це дозволило надати нове значення першій сесії.

На перших сесіях Ліза в основному пригадувала епізоди свого лікування та життєвих невдач, які супроводжували її в житті. У своєму світі вона не уявляла себе протагоністкою, а сам світ зображався як природній, такий, що існує сам по собі. Ліза говорила в термінах завершених ситуацій, і аналітикиня не могла знайти жодної можливості піддати цей світ сумніву.

Це був нарцисично позначений дискурс.

Коли Ліза припинила пов’язувати свої ситуації, вона не могла винести мовчання і не могла пояснити, що саме породжувало в ній таку тривогу, безіменну тривогу. Тобто коли Ліза почула мовчання аналітика, дискурс, вкладений в мовчання, приніс з собою тривогу, яка не мала жодних асоціацій. Єдиним, що могло стримати катастрофічну природу цієї тривоги, був голос аналітика. Для Лізи він означав, що аналітик живий, і тоді вона відчувала, що теж фізично жива.

Одна складна тема, що повторювалася, стосувалася її батька. Ліза звинувачувала його за нещастя, яке він спричиняв щоразу, як був присутній в її житті. Це траплялося нечасто. Аналізантка відмітила, що намагалася зблизитися з ним у спосіб, який, можливо, був провокаційним. Це завжди закінчувалося конфліктом, через який Ліза почувалася дуже нещасливою.

— Просто таким є мій батько, — говорила вона.

Менше з тим, Ліза постійно скаржилася на його відсутність і шукала будь-якої можливості бути з ним.

Гайді Феймберг сформулювала інтерпретацію, в якій спробувала встановити зв’язок між цими ситуаціями, знайти стосунок між її нещастям та внутрішньопсихічним конфліктом. Вона пише:

Моєю неочевидною метою було допомогти аналізантці та собі спитати: ким у переносі був аналітик, що слухав скарги аналізанта про її батька.

Але її інтерпретація провалилася. Вона звучала так:

— Ви можете говорити до мене лише про одного можливого батька, що робить вас нещасливою, і все одно ви продовжуєте його шукати.

Ліза відповіла мовчанням, яке потроху стало перетворюватися в тривогу настільки велику, що вона стала катастрофічною. Вона не могла здатності ні тоді, ні пізніше пояснити, що ж її спричинило.

Знадобилося кілька років, перш ніж вона змогла говорити про ту сесію наступним чином:

— Чи ви пригадуєте ту сесію, коли ви сказали, що я могла говорити про свого батька тільки коли він робив мене нещасливим? Я розумію тепер, що тоді — я думала — ви говорили мені наступне: "Відпусти свого батька, тому що він робить тебе тільки нещасливою." Це звучало так, ніби моя мати знову перемогла. Я відчувала себе у розпачі, бо я не могла сказати, як вона перемогла."

Ми тепер бачимо, що існує цілих три версії тої інтерпретації:

  1. Та, яку дійсно сказала Гайді Феймберг.
  2. Та, яку зрозуміла аналізантка
  3. Та, яку аналізантка запам’ятала як оригінальну інтерпретацію.

За словами Феймберг, запам’ятована версія була створена Лізою і була би ліпшим формулюванням того, що хотіла сказати аналітикиня.

Проаналізуємо тепер роботу з реконструювання історії Лізи, що була пророблена за час між першою та другою сесіями.

Інтерпретація аналітикині зачепила багато суперечливих і концентрованих ідей, що були частиною історії Лізи. Хоч її батько був фізично присутнім в її житті, він з самого її народження був відсутнім у її психічному всесвіті. Її мати заявляла, що батько ніколи не зміг змиритися з тим, що народилася дівчинка, а не хлопчик. Тому аналізантка безсвідомо вірила, що їй було відмовлено двічі: через її матір (яку батько не кохав), та безпосередньо їй за те, ким вона була. Батько не цікавився донькою, а вона, в свою чергу, вірила, що це через її "помилку" буття дівчинкою пара, сформована батьками, не могла бути "полагоджена".

Якщо аналізант слухає і говорить відповідно до певної форми ідентифікації, то в процесі дезідентифікації його спосіб чути інтерпретації змінюється. Пропрацювання безсвідомої ідентифікації Лізи з материнським способом функціонування дозволило їй розпочати процес дезідентифікації. Таким чином інтерпретацію, почуту через її ідентифікацію з матір’ю, стало можливим порівняти з іншим текстом, власним творінням Лізи.

Трохи зупинимося на процесі дезідентифікації Лізи з психічними способом функціонуванням матері як ключовому моменті, що уможливлює трансформацію.

Дискурс подібного типу матерів відкидає логіку "або—або". Такий спосіб функціонування характерний для первинних процесів (Фройд, 1911). Всі аргументи Лізиної матері, навіть найбільш суперечливі, мали ефект позбавлення Лізи батька.

Такий дискурс Феймберг називає логікою мідяного чайника. Пам’ятаєте приклад дотепного жарту, наведеного Фройдом для демонстрації роботи безсвідомого — коли один чолов’яга позичив мідяного чайника у іншого, а повернув його з великою діркою. Власник подав на позичальника в суд, і той захищався наступним чином:

По-перше, я взагалі ніколи не позичав чайник у Б.; по-друге, у чайника була дірка ще щойно я його позичив; по-третє, я повернув чайник неушкодженим.

⟩ З. Фройд, "Дотепність та її відношення до несвідомого", 1905 р.

На цьому прикладі Фройд показує, що в безсвідомому не існує вибору "або—або", лише одночасне співставлення.

Так от Ліза спершу була безсвідомо ідентифікована з логікою мідяного чаника материнського дискурса, який ігнорував "або—або". Тому інтерпретація аналітикині була почута так, ніби та відштовхувалася від логіки мідяного чайника, тобто використовувала несумісні аргументи, щоб позбавити її батька, як це робила і матір. Така "логіка мідяного чайника" слугує нарцисичній логіці.

Якщо спершу інтерпретацію можна було назвати безуспішною, то тепер стає зрозуміло, що невдача частково залежала від способу, в який її було сформульовано. Аналітикиня не розуміла, що її стиль висловлення думок був украй близьким до материнського дискурсу.

В материнській "логіці мідяного чайника" можна розрізнити три аспекти.

По-перше, вона включала несумісні аргументи. Через це Ліза постійно поміщала в нещасливі ситуації, які насправді відповідали психічній реальності матері.

По-друге, її слова були еквівалентні вчинкам, що призводило до того, що доля дівчини була визначена наперед. Ліза не вірила, що слова могли значити щось іще окрім того, що вже було сказано раз і назавжди (матір’ю та аналітиком у переносі).

По-третє, це дискурс був неочевидним і нелегкоз’ясовним в словах аналізантки. Так само він не був наявним у вигляді конфлікту під час сесій.

Придивимось теперь уважніше до самої інтерпретації. Тут є не лише словосполучення "все одно", що вже можна вважати помилкою, але також вираз "ви його шукаєте". Якщо слова дорівнюють вчинкам, то в інтерпретації йде посилання на дію. Разом із "все одно" вона означає: "припиніть цю дію", тобто "припиніть шукати батька".

Цей імператив і було реінтерпретовано аналізанткою: "Ви маєте відпустити свого батька!"

Далі інтерпретація починається з "Ви можете лише говорити до мене". Ця фраза відкриває питання, хто ж є аналітиком у цьому переносі, що перед ним хтось може "лише говорити".

Таким чином, усе формулювання позбавляє Лізу єдиного способу, у який вона може говорити зі своїм батьком. Але для неї тоді важливо було мати такого батька, ніж не мати жодного.

Тут також можна розгледіти приховану інтерпретацію в переносі: "Якщо ви можете лише говорити до мене про унікального можливого батька, що робить вас нещасливою, вам не вдасться отримати мою любов." (І це передбачає, що я, як ваш аналітик, очікую іншого типу дискурсу.)

Заохочена таким стилем інтерпретації, Ліза знайшла в останній усі аргументи, наявні в дискурсі мідяного чайника, щоб відкинути батька. Інтерпретація була почута як безжалісне повторення: "Твій батько знову відсутній".

Говорячи про "слухання слухання", можна сказати, що аналітикиня змогла почути катастрофічну тривогу, якою аналізантка відреагувала на інтерпретацію аналітикині. Відчуваючи себе радикально позбавленою зв’язку з батьком, вона ймовірно і не відчувала зв’язку з аналітикинею. Інтерпретація стала не лише невдалою спробою вийти за межі повторення в переносі, але й провалила спробу включити батька, і, символічно, аналітика.

Так ким же був аналітик в переносі під час тої першої сесії? Який тип переносу спровокував ту тривогу? Відповідь на це питання можливо знайти лише ретроактивно, в післядії, коли аналізантка змогла вербалізувати те, як почула інтерпретацію аналітикині. Зі сказаного можна усвідомити, що в переносі вона була матір’ю Лізи.

Як же в такому випаду можна підтримувати нашу аналітичну функцію, інтерпретувати та долати нарцисичні конструкції, присутні в дискурсі аналізанта?

Повернімося до репліки Лізи в другій сесії. Вона починає репліку зі звернення до аналітика: "Чи ви пригадуєте… Коли ви сказали… Я розумію тепер, що тоді я думала…"

Це вказує на те, що інтерпретація аналітикині перестала ідентифікуватися аналізанткою як материнський дискурс. Вона тепер прийнята як дискурс, що робить батька доступним. Ліза тепер має іншого можливого батька, іншу можливу мову для своєї психічної реальності. Цей новий батько — це батько, про якого вона не може розповідати свої матері, чи, точніше ,не може розповідати в її присутності.

Також це нове "коли" тут позначає едипальне суперництво з матір’ю (та з аналітиком). Бо це "коли", слово, що стало частиною її особистої мови, розділяє свою інтерпретацію та реінтерпретацію в часі і уможливлює зустріч із ними. Таким чином, Ліза говорить про історію свого переносу, а поява концепції часу накраще характеризує перехід в "депресивну позицію" по Мелані Кляйн.

Чому ідентичність аналізантки маніфестувала себе в нарцисичній боротьбі, за допомогою якої Ліза могла слухати інтерпретації лише через материнську логіку? Бо в той період в аналізі її психічна реальність була утворена її внутрішньою матір’ю по відношенню до внутрішнього батька. Вся вона, її ідентичність, буття були еквівалентом цих стосунків.

Такі дискурси є нарцисичними, бо любов до себе у кожного з інтерналізованих батьків плекає себе і бере для себе лише те, що є достойним любові, навіть якщо воно йде від доньки (таким чином позбавляючи її також власної мови), і відкидаючи в доньку все те, що в самому собі є ненавидимим.

Цей процес стає очевидним саме в переносі. Наприклад, Ліза боялася показати, що їй ставало краще, бо думала, що буде позбавлена цього досвіду аналітиком. Безсвідомо вона фантазувала, що аналітик інтерпретує лише задля власної нарцисичної слави, а не з метою дати аналізантці скористатися тим, що інтерпретації відкривають.

Дезідентифікація уможливлюється, коли аналітик та аналізант здатні розрізнити, що слухання аналізантом інтерпретацій прив’язане до інтерналізованих батьків та їхніх нарцисичних дискурсів. Подолання нарцисичного способу функціонування таким чином стає ключовим способом визнання іншості.

Підсумок

Ми розглянули клінічний матеріал з трьох перспектив: нарцисизм аналізантки, інтерпретації аналітика та перенос. Кожна з них дозволяє нам відкрити те, що дві інші приховують, те саме "не-я", що відкидається кожним его в світлі цих перспектив. Контрперенос таким чином можна розмістити на перетині нарцисизму аналітика та нарцисизму аналізантки (шо включає нарцисизм інтерналізованих батьків).

Нарцисичні опори створюють найбільш потужні перешкоди в психоаналітичному процесі. Вони утворюються з детермінації ідентичності аналізанта, яка в свою чергу утворюється з нарцисичної боротьби з інтерналізованими батьками, яка відтворюватиметься в переносі.

Слухання аналітиком слухання аналізанта уможливлює аналіз нарцисичних реінтерпретацій аналізанта. Аналітик фокусує свою увагу на творчій долі своєї інтерпретації (або мовчання) в психіці аналізанта. Це є присутністю аналітика - слухання та інтерпретація того, що було почуто аналізантом.

Опирається той, хто не є ані унікальним, ані однозначним. Саме з аналізу цих опорів конструюється історія. Опори самі по собі мають історію. Зчеплення опорів утворює "нарцисичний вимір Едипа" (le temps narcissique de l’Oedipe).

Ми також можемо поставити під сумнів, чи має аналіз опорів бути без "помилок" зі сторони аналітика. Також відкритим питанням в цьому контексті є що вважати "успішною" сесією.

Рішення аналітика залишатися мовчазним при зустрічі з нарцисичним бажанням аналізанта його схилити говорити, рішення інтерпретувати попри нарцисичне бажання аналізанта змусити аналітика мовчати, вибір інтерпретативного змісту замість змісту, нав’язаного дискурсом аналізанта, робить аналітика відмінним від аналізанта та від його нарцисичної регляції. Спосіб, у який аналізант розглядає такі інтерпретації, визначає долю цих стосунків.

В нарцисичному дискурсі доля улюбленого об’єкта полягає в тому, щоб втратити свою іншість. Подолання нарцисичного відношення передбачає, що ненависть перестає бути єдиним способом, у який пацієнт визначає іншого як такого і розрізняє себе від інших: таким чином, любов так само може витримувати іншість.